Микола Куліш: коротка біографія   (2024)

Микола Куліш (1892–1937) – український письменник, драматург, режисер, редактор, публіцист, освітянин, організатор літературного процесу в Україні, талановитий військовий.

З біографії

Микола Куліш народився 18 грудня 1892 року в селі Чаплинка Дніпровського повіту Таврійської губернії (зараз – Херсонська область) у бідній селянській родині.

Його батько – Гурій Куліш, все життя наймитував.

Мати – станова козачка Уляна – неписьменна селянка з Полтавщини, яка вміла майстерно розмальовувати хати й розказувати різні оповідки.

Коли хлопцю виповнилося 13 років, вона передчасно померла і Гурій Куліш одружився вдруге, щоб дати раду трьом дітям і подолати злидні. Письменник, згадуючи своє дитинство, написав у автобіографії: «Початок мого дитинства – самотність у хаті й схильність до блукання. Базар вабив недогризками, ярмарок – каруселями, церква – процесіями та хоровим співом; весілля – своїми обрядами і музикою; похорони – поминанням й бубликами, та ще й те, що на похоронах мене не били… Всю гіркоту підневільного життя батько Гурій старався заглушити горілкою».

З 1901 по 1905 рік Микола навчався у церковно-парафіяльній школі, де проявив непересічні здібності. Його вчитель – Володимир Пилипович Губенко організував збір коштів (близько 100 карбованців) серед Чаплинських інтелігентів для того, щоб Микола міг продовжити освіту в Олешківському міському училищі. Відомо, що мешкав школяр спочатку у хаті приятелів по училищу Антона Алейникова, Михайла Перерви, деякий час довелося жити навіть у богадільні – міському притулку для бідних.

Кілька разів третьокласника Куліша відраховували з училища, як зазначив сам письменник у своїй автобіографії – «за организацию кружков молодежи и непочтение к начальству». Але завдяки своїм здібностям він таки закінчив чотирикласну школу, знайшовши підтримку серед молодих вчителів, які й допомогли йому у 1909 році вступити у п’ятий клас приватної Олешківської чоловічої гімназії. Особливу роль при цьому зіграла Віра Іванівна Панкєєва – дружина відомого місцевого мецената і земського діяча. Вона допомогла здібному хлопцю закінчити училище та й потім всіляко опікувалась розвитком його таланту.

У гімназійні роки майбутній драматург мешкав на квартирі свого товариша по навчанню – Всеволода Невелля, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Антоніною Невелль, навчився грати на скрипці, мандолині та геліконі, створив сімейний оркестр. «Був він душею і розумом зовсім не подібний до всіх, кого я тоді знала,– згадувала пізніше Антоніна Куліш. «Такий простий, щирий, вибачливий і зрозумілий до всього, що є недосконалого в людині. Саме це полонило моє дівоче серце».

Саме в Олешках у Миколи Куліша почав виявлятися його неабиякий художній і літературний хист. Він став ініціатором і редактором учнівських рукописних журналів: «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселое язичество», де опублікував і свої сатиричні вірші, фейлетони, епіграми під псевдонімом Гурій Коняга. Тоді ж Микола познайомився і почав товаришувати з І. Шевченком – майбутнім драматургом і прозаїком, відомим в літературі під ім’ям – Івана Дніпровського.

У 1913 році, коли до закінчення гімназії залишалося менше року, її закрили. М. Куліш поїхав на Кавказ, де в той час було легше скласти іспити екстерном. У ті часи юнак мріяв отримати вищу освіту і після гімназії вступити на історико-філологічний факультет Одеського університету. Здавалося, що ця мрія здійсниться, він успішно склав іспити і був зарахований на перший курс обраного вишу. Але почалася Перша світова війна і мобілізований Микола Куліш потрапив у Одеську школу прапорщиків, яку закінчив у 1915 році.

Упродовж 1915–1917 років молодий офіцер перебував на передовій і продовжував писати твори. Дещо з поезій друкували у армійській газеті, а одноактні п’єси розігрували солдати. «Миколу любили в штабі і в полку, – згадувала дружина. – Він писав у польовій газеті такі дотепні вірші на генералів і полковників, що її буквально розхоплювали й у вільні хвилини всі читали й дуже сміялися. Писав він тоді й маленькі одноактові п’єси на «злобу дня», що їх виконували вояки, переодягаючись, коли треба було, у жіночі одяги, пороблені з простирадла...».

У вересні 1916 року Микола Куліш був тяжко поранений і лікувався у Херсонському лазареті. Під час Лютневої революції підтримав її проведення, сподіваючись на побудову нового справедливого суспільства і краще життя народу. Як авторитетного і прогресивного офіцера його було обрано депутатом на військовий з’їзд Західного фронту, що проходив у Луцьку, він займав посаду начальника штабу Першого селянського радянського Дніпровського полку.

На початку 1918 року після повернення з фронту додому, Микола Куліш став головою Олешківської ради робітничих і селянських депутатів. Того ж року вступив до Комуністичної партії. У липні 1919 р. у Херсоні сформував Дніпровський селянський полк у складі Червоної Армії, який захищав Херсон і Миколаїв від денікінців. Після встановлення радянської влади в Україні став начальником штабу групи військ Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів.

У 1921 році, коли Куліш повернувся до цивільної служби, у нього почався новий період життя. На перше місце вийшла довгоочікувана літературно-художня і освітянська діяльність у Дніпровському повіті. Його дружина, Антоніна Куліш так писала про його роботу цього періоду: «З новим запалом взявся він до праці: організував школи, відкривав ті, що позакривалися під час війни, організовував дитячі садки, ясла й притулки, на початку 20-х років як освітянський керівник і педагог-практик склав українську абетку (буквар) для шкіл, назвавши її «Первинка». У 1922 році Микола Куліш працював інспектором шкіл у губернському відділі народної освіти Одеси. У 1925 році переїхав до Харкова, редагував газету «Червоний шлях», увійшов у літературну організацію «ВАПЛІТЕ», познайомився з такими відомими діячами української літератури, як Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Павло Тичина та іншими. У 1926 році його було обрано президентом «ВАПЛІТЕ», а в кінці 1929 р. – членом президії нового літературного об’єднання «Пролітфронт».

З початком 1930-х років у житті Миколи Куліша настали трагічні сторінки життя: більшість його творів, які були популярними, зазнали нищівної політичної та естетичної критики.

Коли 16 червня 1934 року була створена Спілка письменників України, Миколу Куліша не зарахували до складу її членів. 1 вересня 1934 р. письменника оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом і виключили з лав комуністичної партії за написання «антипартійних націоналістичних п’єс».

У грудні 1934 р. його заарештували, звинувативши у приналежності до терористичної організації «боротьбистів» і у зв’язках з ОУН, а у березні 1935 р. – засудили до 10 років Соловецьких таборів. 3 листопада 1937 р. за постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року Микола Куліш був розстріляний в урочищі Сандармох Медвежогорського району, Карелія, у складі так званого «Соловецького етапу» у кількості 1111 осіб, разом з Валер’яном Підмогильним, Юрієм Мазуренком та Григорієм Епіком. Через багато років, 4 серпня 1956 року – реабілітований за відсутністю складу злочину.

Творчість

У 1913 році гімназист Микола Куліш написав першу п’єсу – «На рыбной ловле» російською мовою. Згодом вона стала основою для комедії «Отак загинув Гуска».

Його творча спадщина містить комедії, трагедії, драми. Він розвивав жанри соціально-побутової драми («97» і «Комуна в степах», 1924 р.), побутової комедії («Отак загинув Гуска», 1925 р.), психологічної драми («Зона», 1926 р. і «Закут», 1928 р.), гротескної комедії-сaтири («Хулій Хурина»), абсурдної трагедії («Народний Малахій», 1927 р.), філософсько-інтелектуальної драми («Вічний бунт», «Мина Мазайло», 1929 р.), алегорично-психологічної драми («Патетична соната», 1929 р.) та («Прощай, село», 1930 р.), соціально-метафоричної драми («Маклена Граса»,1933 р.). Тільки ця п’єса була написана на чужому національному ґрунті і цим відрізняється між іншими. У ній відображено кризові процеси життя Польщі початку 30-х років XX ст. Але Куліш писав цей твір з думкою про долю людини в рідній Україні.

Письменник Юрій Смолич так оцінює творчий доробок драматурга: «Десять років всього письменницького стажу – десяток п’єс, що з них майже кожна була не тільки вдалим драматургічним матеріалом для блискучих, з видатним успіхом у глядача спектаклів, але й стала теж майже кожна – певним етапом у розвиткові мистецтва…» А театральний режисер й політичний діяч Лесь Танюк зазначив: «Важко говорити, ким міг би стати Микола Куліш, бо загинув він у самому розквіті сил, загинув, почуваючи в собі могутню потугу творення».

Уже перша професійна п’єса «97» митця про голод 1921–1922 років на Херсонщині стала окрасою театрального сезону 1924–1925 років. Прем’єра відбулася 9 листопада в Українському державному академічному театрі імені Івана Франка, де головну роль – незаможника Мусія Копистки виконав блискучий український актор – Гнат Юра. Розповідають, що під час вистави «97» деякі жінки в харківському залі непритомніли, а під театром чергували карети «швидкої допомоги». За перший сезон спектакль давали більше п’ятдесяти разів, – такого досі не було із жодним сучасним спектаклем. Через два роки на гастролях у Москві вистава франківців викликала овації, а тодішній нарком освіти СРСР Анатолій Луначарський назвав «97» п’єсою, «про яку гриміла вся Україна, бо це перша могутня п’єса з селянського життя». Художньо довершені, гостро конфліктні твори М. Куліша здобули визнання для їхнього автора не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Вони перекладалися російською, англійською, німецькою мовами, йшли на сценах театрів багатьох міст Європи. У 1925 році постановку «97» здійснили в Нью-Йорку та інших містах США.

Творчою вершиною Куліша стали п'єси: «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната». У драмі «Народний Малахій» – фанатична віра в «голубую даль» головного героя Малахія Стаканчика призводить до втрати розуму і загибелі. Прем’єра цієї п’єси відбулася на сцені «Березолю» 31 березня 1928 року, але була нищівно розкритикована й знята з репертуару. Розкритикована була і сатирична комедія «Мина Мазайло» за «ворожі комуністичному режиму погляди» на українізацію, що проводилася урядом в Україні у 20-ті роки XX ст.

У Миколи Куліша був давній намір написати «кінороман з доби війни і революції», і він навіть склав його детальний план – про це в одному з листів письменник сповіщав свого друга І. Дніпровського ще у 1924 році. В результаті творчого експериментального пошуку 1929 року була створена п’єса «Патетична соната» – органічне поєднання слова й музики – написана від першої особи, що нетипово для драматургії. Матеріалом для п’єси послужили бурхливі події 1917–1919 років.

Сам автор, виступаючи на літературному диспуті 1931 року, підкреслював, що «Патетична» – це експериментальна робота, це спроба сконденсованого драматичного образу, стислої сцени, стислого слова, це спроба запровадження в драматичний твір музики як органічної складової частини, а не як супроводу, це спроба ритмічної будови п’єси од початку до кінця, це спроба збудувати твір на органічному пов'язані слова, ритму, руху, світла, музики, це боротьба, шукання … нової драматичної техніки».

Драматург з дитинства любив музику, мав гарний співочий голос і музикальний слух. За спогадами дружини, коли він працював над рукописом твору, то вимагав від родини цілковитої тиші за винятком гри на фортепіано його доньки Ольги. Працюючи над певними розділами п’єси, Микола Куліш просив її виконувати ті чи інші фрагменти «Сонати для фортепіано № 8, до мінор, op. 13» Бетховена, відомою під назвою «Патетична». Прем’єра «Патетичної сонати» була запланована Лесем Курбасом у «Березолі» на 1930 рік, однак цей задум не здійснився. Прем’єру драми 20 грудня 1932 року здійснив московський Камерний театр О. Таїрова. Згодом за вказівкою урядовців її зняли з репертуару із забороною грати на сцені будь-яких театрів.

Така сама доля чекала і драму «Маклена Граса». Сам письменник після її прем’єри сказав: «На все я ждав, всього сподівався, але такого, признатися не ждав. П’єсу кваліфіковано як антихудожню, фальшиву, нікчемну, авторові нашито проповідь індивідуального терору, режисерові ціла низка обвинувачень за те, що він взяв цю п’єсу, — словом, сказано все те, про що не було сказано в попередніх перемовах з автором і режисером в реперткомі… Я розумію це так, що взято курс на знищення мене як художника». Український текст «Маклени Граси» безслідно втрачено. Втрачено й рукопис останньої п’єси «Такі» – вона була конфіскована при арешті автора. Деякі з опублікованих п’єс поредаговані видавцями. «Патетична соната» та «Вічний бунт» і досі невідомі читачеві й глядачеві в тому вигляді, в якому їх створив автор.

Юрій Смолич мав рацію, коли зазначив, що «Куліш-драматург був талант світового масштабу. Не буду шукати небезпечних аналогій в класиці – між Шекспіром і Шиллером, або Мольєром і Бомарше, але в сучасній йому радянській драматургії він не мав собі рівних, а з того, що ми знали про тогочасну драматургію за рубежем, рівняти Куліша можна було хіба що з Луїджі Піранделло (італійський драматург, лауреат Нобелівської премії з літератури 1934 р.) за творчу сміливість і винахідливість у відродженні драматургічного і сценічного мистецтва».

Ушанування пам’яті

На честь Миколи Куліша в Дніпрі та інших населених пунктах України названо вулиці та бібліотеки. Його ім’я з 1990 року було присвоєно Херсонському обласному українському музично-драматичному театру, який з 2005 року називається – Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр ім. М. Куліша.

У 1963 році іменем Миколи Куліша був названий один із перших на Дніпрі теплохід на підводних крилах типу «Ракета».

1 березня 2011 року з метою розвитку вітчизняного книговидання і підтримки україньких письменників, митців, науковців, журналістів, працівників культури та освіти, громадських діячів і меценатів було засновано щорічну Літературно-мистецьку премію імені Миколи Куліша. П’єси «Мина Мазайло» та «Патетична соната» введені в програму з української літератури середньої школи.

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.